Название: Історія України: соціально-політичний аспект

Жанр: Історія України

Просмотров: 2238


Феодальна роздробленІсть на територІЇ киЇвськоЇ русІ

Початок феодальної роздробленості, її передумови та причини.

Київське, Чернігівське та Переяслівське князівства. Галицьке та

Волинське князівства. Утворення Галицько-Волинського князівства та його значення в історії українського народу. Боротьба

руських князівств з іноземними загарбниками. Князівства півден -но-західної Русі під ярмом Золотої Орди. Культура стародавньої Русі періоду феодальної роздробленості.

Розпад Київської держави в історичній науці дістав назву «феодальної роздробленості», тому що визначальними причинами його були: зміцнення і подальший розвиток феодального землеволодіння, відділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва. Цьому також сприяла церковна організація — утворення православних єпархій у містах, які стали осередками утворення незалежних князівств. Місцеві єпископи нерідко освячували прагнення князів до здобуття самостійності удільних князівств. В Київській державі панувало натуральне господарство, при якому не було і не могло бути міцних економічних зв'язків між окремими землями.

Розвал Київської держави спричинився ще й тому, що місцеві бояри дедалі більше цікавились розвитком власного землеволодіння; вирішення своїх власних справ притупляло їх бажання брати участь у князівських суперечках за далекий Київ, а, водночас, і у вирішенні загальноруських проблем.

Однією з причин занепаду Київської Русі було те, що вона мала надто великі розміри (була найбільшою державою в Європі) та поліетнічний склад населення. До її складу входили землі, де жили не лише українці, а й інші, навіть неслов'янські народи, що об'єднувались владою однієї династії та православної церкви. Колосальні простори, малозаселені людьми, утруднювали і так слабку комунікацію. Зв'язки Києва з віддаленими землями були обмеженими і це сприяло відокремленню земель від Києва.

Початок феодальної роздробленості, її перед

умови та причини

На початку ХІІ ст. Київська Русь розпадається на окремі князівства. «Раздрася вся Русская земля»,— записав під 1132 роком невідомий літописець.

26

Руським князівствам навіть важко було дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лицарів, для Полоцького князівства — це були литовці, для Ростова, Суздаля — волзькі болгари, для Галицько-Волинського князівства — угорці та поляки, для Києва — кочові половці.

Між землями — князівствами були складні взаємовідносини, виникали гострі суперечки і незгоди, бракувало одностайності в справі відстоювання єдності Руської землі.

У 1097 році на з'їзді князів у Любечі переміг принцип вотчини: «від цієї пори будемо всі одностайні і бережімо Руську землю, хай кожний держить отчину свою...». Щоб покласти край спустошливій ворожнечі, на з'їзді князі визнали право успадковувати землі, якими вони володіли. Тим самим було припинено дію правила ротації, введеного Ярославом Мудрим. Щодо Києва, то тут прийти до згоди князі не змогли. Після Любецького з'їзду деякі старші князі продовжували змагатись за Київ. Але більшість молодих за віком князів втратили інтерес і до суперництва, і до самого міста. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяли в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей. Як пише академік Рибаков, до середини ХІІ століття безмежна держава Русь визріла настільки, що породила півтора десятки самостійних князівств, кожне з яких дорівнювало великому західноєвропейському королівству. Цей процес можна порівняти з розвитком багатодітної родини, де до певного часу підросли виховані родиною дорослі сини, готові до самостійного життя. Київ залишився формально «матір'ю городов руських», але поряд з ним піднялись такі міста-столиці, як Чернігів, Володимир-Волинський, Галич, Новгород, Смоленськ, Ростов, Рязань та інші. І далі академік робить несподіваний, але цікавий висновок: «Для молодого руського феодалізму ІХ—ХІ століть єдина Київська Русь була чимось на зразок неньки, яка виховувала і оберігала від усілякого лиха цілу сім'ю руських князівств. Вони пережили в її складі і двохсотлітній тиск печенігів і вторгнення варягів, і князівські усобиці, і декілька війн з половецькими ханами і до ХІІ століття виросли настільки, що змогли розпочати самостійне життя.»

Київ ще довгий час вважався державним і духовним центром Русі: там був великокнязівський престол і митрополича кафедра православної церкви. Проте великі князі вже не могли здійснювати державну владу над усією територією Русі. Реальна влада перейшла до удільних князів та феодалів на місцях. В князівствах управління здійснювалось за принципом середньовічної феодальної ієрархії: великий князь — удільні князі — бояри. Створювалась місцева адміністрація, спираючись на військові дружини, князі та бояри тримали в покорі селян і міщан,

27

захищали кордони своїх володінь від вторгнення ворогів. Про великого князя Київського згадували все рідше.

Руські князі, коли не воювали, то вступали в союзні відносини зі своїми ворогами. Причому зв'язки з неруськими сусідами часто були більш тісними, ніж з деякими землями Русі. Як приклад можна навести Новгород, який активно торгував з північнонімецькими містами і навіть був членом торговельної спілки — Ганзи. У той час як в Києві торгівля занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. За формою правління руські князівства були переважно монархіями, а Новгородська і Псковська землі — боярськими республіками. У головних містах скликались народні віча, але і вони часто поступалися боярським радам. Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалась в руках князів і бояр.

Розпад величезних, зібраних нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. З огляду на слабкий зв'язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була закономірною тенденцією, етапом розвитку ранньофеодальних держав.

Виділення окремих князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, подальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередків ремесла й торгівлі. Виникали і численні нові міста — адміністративні та економічні центри земель і волостей. Значно вищого рівня досягло ремісниче виробництво, внаслідок вузької спеціалізації у багатьох галузях зросла кількість ремісничих професій. Загалом, незважаючи на окремі періоди занепаду, спостерігалося значне зростання населення, в тому числі торговельно-ремісничого прошарку в містах. Створювались свої художні школи, споруджувались розкішні будинки, побудовані майстрами з таким точним розрахунком, що простоявши 700—800 років і витримавши випробування часом, вони збереглися до наших днів як зразки давнього мистецтва зодчих. Хоч господарство в своїй основі залишалось натуральним, господарські зв'язки в межах князівств розвивалися інтенсивніше, ніж між князівствами. Водночас зростало і значення транзитних торговельних шляхів, що перетинали території князівств. Розвитку культурних зв'язків між князівствами сприяло те, що всі їхні землі належали до Київської митрополії.

Негативним явищем цього періоду були міжусобні війни, які вели між собою більшість князівств. Нерідко утворювались об'єднання князів для боротьби з іншими князівськими коаліціями. Князі намагалися залучити на свій бік місцеву боярську верхівку, а бояри, в свою чергу, використовували міжкнязівські конфлікти для зміцнення своїх позицій. Ослаблення князівської влади сприяло зростанню в окремих князів

28

ствах ролі віча, яке було формою участі міського населення в управлінні. Вічеві зібрання скликались дзвоном. Інколи на них приймалися рішення про вигнання чи запрошення князів, оголошення війни або укладення миру. Деякі історики вважають віче найважливішим залишком народовладдя слов'янських племен попередньої доби, інші дослідники підкреслюють зростання впливів боярства і заможних міщан, які не раз вдавалися до підкупу або до прямого насильства щодо учасників вічових зборів.

Князівські усобиці стали особливо небезпечними, коли зросла загроза з боку зовнішніх ворогів, зокрема половців. Половці (кипчаки, ку-мани) в ХІ ст. зайняли величезні степові простори — значну частину Середньої Азії, Північний Кавказ, Причорномор'я. Половецькі загони не раз доходили до Прикарпаття, але особливо часто вони спустошували південну Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Окремі руські князі вступали в змову з половцями і допомагали їм влаштовувати грабіжницькі набіги на землі інших князівств.

Таким чином, роздроблення Київської Русі було загалом прогресивним явищем, але водночас воно мало певні негативні наслідки: послаблення централізації державної влади і єдності сил численних князівств підірвало міць Русі перед загрозою з боку східних кочівників (половців, монголо-татар) і західних держав — Лівонії, Литви, Польщі, Угорщини.

З ХІІ ст. Київська держава розпалася на окремі самостійні князівства, кількість яких швидко зростало. Так, якщо після розпаду Київ ської Русі утворилось 15 самостійних князівств, то на початку ХІІІ ст. їх було вже 50, а в XV ст.— майже 250. Територію України становили землі Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького та Волинського князівств.

Починаючи з кінця ХІІ ст., поряд з назвою «Русь» для визначення південних порубіжних земель Київської держави вживається назва «Україна». Вперше її вжито в Київському літописі 1187 р. для визначення Переяславщини, тоді «окраїни» Київської Русі. Двома роками пізніше назва «Україна» вживається для означення пониззя над Дністром. Згодом ця назва набрала значення етноніма для окреслення всіх земель, заселених українським народом.

Князівства Середнього Подніпро-Київське, Чернігівське та     ,     т. ..        тт    . . „        . . вя— Київське, Чернігівське (Чернігово-

Переяслгвське князівства . . „

Сіверське) і Переяславське — в кінці

ХІІ ст.— першій половині ХІІІ ст. внаслідок численних князівських усобиць, нападів кочівників, посилення перешкод зовнішній торгівлі (зокрема шляхом «з варяг у греки»), часткового переселення з небезпечних степових районів на захід і північ, значною мірою послаблюються полі

29

тично і економічно. Проте в районах Подніпров'я, які менше зазнавали нападів половців, продовжувало розвиватися землеробство, тваринництво, мисливство, рибальство, бджільництво і різні ремесла. Головними формами експлуатації селян були відробіткова рента і рента продуктами (натуральна).

Найважливішою серед подніпровських князівств була Київська земля, основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до річки Рось, за якою далі на південь у степу жили кочівники.

Київський великокнязівський стіл мав притягальну силу, бо той, хто володів Києвом, вважався старшим князем. З 1139 року за Київ точилася боротьба між суперниками Ольговичами та Мономаховичами. Часто змінювались князі: за сто років (1146—1246) на київському престолі побувало 47 князів, хоч титул великого князя був вже суто номінальним.

Скориставшись усобицями князів і загальним послабленням київської влади, половці знову стали нападати на українські землі.

Наприкінці ХІ ст. від Києва відокремилась Чернігівщина. З кінця ХІ ст.— початку ХІІ ст. від Києва також відмежувались інші українські князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степові кочівники, Тмутараканська земля, в якій переважно правили князі-ізгої і яка вже у ХІІ ст. не входила до складу українських князівств. Турово-Пінська земля тільки на короткий час стала самостійною (середина ХІІ ст.), а згодом була пов'язана з Києвом чи Галицько-Волинським князівством.

За володіння Києвом і Київським князівством вели боротьбу князі чернігівські, волинські, галицькі, переяславські, смоленські. Ця боротьба об'єктивно сприяла поглибленню процесів феодального дроблення, подальшому політичному послабленню Києва. Особливо постраждав Київ у 1169 році, коли володимирський князь Андрій Боголюбський з величезним військом (об'єднали свої війська 14 князів) напав на нього і зруйнував його. Як свідчить хроніка, суздальці безжалісно вирізали населення міста, пограбували та спалили храми, жінок та дівчат забрали в неволю. Завойовники захопили величезні багатства: позривали образи та дзвони, забрали бібліотеки та церковні книги — все вивезли. А половці — союзники Боголюбського — спалили Печерський монастир. Це пограбування було продиктоване здебільшого політичними мотивами, так як володимиро-суздальські князі вже в той час мріяли створити власну, незалежну від київської, митрополію. Руйнація Києва, його монастирів та храмів, мали послабити київську митрополію, її вплив на руські князівства.

Погром привів до багатолітнього занепаду Києва. Щоправда, деякі історики вважають, що літописець, який описав ті події, дещо перебільшив масштаби катастрофи. На їхню думку Київ продовжував жити

30

повноцінним життям столиці багатого князівства і після 1169 року. В місті будувались храми, продовжували творити літописці і, головне, у 1185 році було написане знамените «Слово о полку Ігоревім».

У 1203 році Київ захопив волинський князь Роман Мстиславович — останній київський князь, якого народ оспівував в билинах і до якого літописці ставились з симпатією. Князі, які правили в Києві після нього не залишили по собі пам'яті ні в літописах, ні в народних піснях. Боротьба навколо Києва продовжувалась і в ті роки, коли над Руськими землями нависла нова страшна небезпека — монголо-татари. За час, який минув між битвою на річці Калці у 1223 році до приходу Батия до Києва у 1240 році, на київському престолі змінилося багато князів, відбулося багато битв за це місто. Наляканий татарською загрозою у 1238 році з Києва в Угорщину втік останній київський князь Михайло.

Перед монголо-татарською навалою у 1240 році політичне значення Києва було настільки незначним, що він не мав навіть свого князя. В момент нападу Батия Києвом правив воєвода галицького князя Данила — Дмитро.

«Матір городов руських» — Київ протягом кількох століть залишався яскравою перлиною, блискучим, яскравим містом, політичним і духовним центром руських земель, але в останні три десятиліття його до-монгольської історії негативні риси феодальної роздробленності призвели до катастрофічних наслідків і до розчленування Київського князівства на окремі уділи.

Чернігівське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра і колись відігравало важливу роль в ході творення Давньоруської держави. Накопичення багатства та влади в руках місцевої знаті сприяло формуванню наприкінці ХІ ст. Чернігівського удільного князівства. Крім Чернігова на території князівства були інші великі міста — Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч, Тмутаракань. (У середині ХІІ століття зв'язки Чернігова з Тмутараканню обірвались, і цей морський порт перейшов до рук половців, чим і пояснюється бажання новгород-сіверського князя Ігоря відбити у половців торговельні шляхи до Чорного моря). Пізніше деякі з цих міст стали центрами самостійних князівств. Так, відома новгород-сіверська земля, чий князь Ігор прославився своїм трагічним походом на половців. Чернігівські князі в своїй зовнішній політиці не мали єдності: одні орієнтувались на Київ, інші на Суздаль. Але це не заважало їх прагненням затвердитись в Києві, за який вони вели постійну боротьбу. Чернігівські князі часто воювали з половцями, а іноді з'являлися навіть під стінами Галича.

З 1214 до 1224 роки на цих землях сиділи князі, що не претендували на київський престол. Розмірена і відносно мирна течія життя сприяла розвитку економіки і культури краю. Але поразка руських полків на річці

31

Калці і загибель чернігівського князя Мстислава Святославича призвели до подальшого дроблення князівства. Напередодні монголо-татар-ської навали на Русь Чернігівське князівство остаточно розпалось на дрібні уділи. У 1239 році Чернігів разом з усім Лівобережжям був захоплений татарською ордою.

Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Сулій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів'я Дінця. Головним містом князівства був Переяслав. Як окраїнне, найбільш висунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів і особливо великих руйнувань від кочівників. На чолі князівства довгий час сиділи нащадки Юрія Довгорукого.

Після битви на Калці, де брали активну участь переяславські полки, в Переяславі сів Олег Святославич. В його руках було і місто Курськ. У 1228 р. переяславським князем став Святослав Вселодович, онук Юрія Довгорукого. Це був останній князь, про якого згадує літопис. Подальша доля княжого столу переяславської землі залишається невідомою.

центральною частиною займало південно-східні схили Карпатських гір. На північному заході воно межувало з Польщею, на південному заході (в Карпатах) — з Угорщиною, на півдні по Дністру, Пруту кордони доходили до Чорного моря і Дунаю. На північному сході і сході — межувала з Волинню і Київщиною. Центром Галицького князівство до середини ХІІ ст. вважалось місто Перемишль. Великими містами стали на той час також Галич, Звенигород, Теребовль, Білгород (біля гирла Дністра).

Далеко висунуте на захід, Галицьке князівство майже не зазнало нападів кочівників. Незначними тут були і князівські усобиці. Населення регіону збільшувалось за рахунок втікачів з небезпечних місць, зокрема з Подніпров'я.

Сприятливими були природні умови — родючі землі, густі ліси, судноплавні ріки, багатий рослинний і тваринний світ, поклади солі тощо. Галицька земля мала широкі торговельні зв'язки з Західною Європою і придунайськими країнами. Все це сприяло економічному піднесенню Галицького князівства. В добре розвинених його районах порівняно рано виникло і досягло значного розвитку феодальне землеволодіння. Відчуваючи свою силу, місцеві великі бояри, на відміну від бояр інших земель, нерідко протиставляли себе князям, диктували їм свої умови і в боротьбі з князями часто виходили переможцями. У ІХ—ХІ ст. галицькі землі (Червона Русь) входили до складу Київської Русі, і київським князям доводилось вести боротьбу проти зазіхань на ці землі польських королів.

Галицьке та Волинське князівства

Найсильнішими серед південно-західних князівств були Галицьке та Волинське князівства. Галицьке князівство своєю

32

Від Києва Галицьке князівство відокремилось раніше, ніж інші землі — в кінці ХІ ст., після Любецького з'їзду князів 1097 р. Тоді на галицьких землях закріпились правнуки Ярослава Мудрого, князі Рос-тиславичі — Василько, Володар і Рюрик. Після їхньої смерті син Воло-дара Володимирко об'єднав усі галицькі землі в єдине князівство. Своєю столицею він зробив місто Галич на Дністрі, який стояв на важливому торговельному шляху до Чорного моря. Літописець говорить, що князь Володимирко завжди перемагав своїх ворогів і не стільки в відкритому зіткненні, скільки завдяки хитрій дипломатії або підкупу. Одночасно князь Володимирко не терпів жодного прояву непокори своїй владі. Відомо, що у 1145 році він жорстоко придушив повстання міщан Галича, а також успішно протистояв спробам Польщі та Угорщини захопити галицькі землі.

Піднесення Галицького князівства відбулося за часів правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла («розумного») (1152—1187). Літописець високо оцінює особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь був мудрим і красномовним, чесним, шанованим в усіх землях, славним полками і тим, що він розбудував свої землі.

Ярослав успішно вирішував зовнішньополітичні проблеми, розширив територію князівства: галицькі човни плавали Дністром в Чорне море, а галицькі рибалки ловили рибу в Дністровському лимані. Торгівля збагачувала землю і давала князю засоби для утримання сильного війська і проведення активної зовнішньої політики. Столиця князівства — Галич перетворилася на великий торговельний, культурний і політичний центр. Там можна було зустріти купців з заходу і сходу, там перехрещувались торговельні шляхи із Візантії до Західної Європи.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. З подивом говорить про Ярослава автор «Слова о полку Ігоревім»:

«Галицький Осмомисле Ярославе, високо сидиш ти на своїм золо-токованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві шлях, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди рядячи по Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола, сал-танів за землями».

За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Але вже в цей час накреслюється тенденція, що з часом призвела до політичного ослаблення галицької землі — швидке зростання і зміцнення економічного становища влади великих бояр. Зосередивши в своїх руках величезні земельні наділи, маючи власні міста, замки, дру

33

жини, своїх васалів і займаючи вищі адміністративні посади, бояри намагались повністю підпорядкувати своїй волі владу галицького князя або й зовсім позбутися князівського єдиновладдя. При Ярославі Осмо-мислі вони відкрито виступили проти князівської влади і навіть почали втручатися у родинні справи князя. Невдовзі між Ярославом і місцевим боярством виник конфлікт. Приводом до нього стало особисте життя князя. У Ярослава, який до того був одружений на дочці Юрія Довгорукого Ользі, з'явилась кохана жінка Анастасія. З нею він жив як з дружиною і від цього шлюбу народився син Олег, якому Ярослав віддавав перевагу перед законним сином Володимиром. У 1173 році княгиня Ольга разом з сином Володимиром втекла від чоловіка до Польщі. Її супроводжувало кілька відомих галицьких бояр. Місцеві бояри стали вимагати від Ярослава, щоб він розірвав стосунки з Анастасією і повернув додому Ольгу з сином, але князь не виконав цих умов. Вісім місяців Ольга Юріївна з сином жили за кордоном, а потім отримали листа від галицьких бояр з проханням повернутися додому і з обіцянкою змусити князя Ярослава підкоритися боярському рішенню. І бояри свою обіцянку виконали — «великий, мудрий і шанований в усіх землях» князь був заарештований, його друзі і союзники — половці — вбиті, а кохана Анас-тасія, яку звинуватили в чаклунстві,— спалена на вогнищі. «Галичане же накладаше огнь, сожгоша ю, а сына ее в заточение послаша, а князя, водивше ко кресту, яко ему имети княгиню вправду й тако уладивше-ся». Протистояння закінчилось захопленням боярами влади в Галичі. Ярослав вимушений був підкоритися.

Восени 1187 року Ярослав Осмомисл помер, залишивши свої землі не законному Володимиру, а Олегу «Настасьїчу». Бояри відразу ж підняли заколот і вигнали Олега, а престол передали Володимиру. Але і цей князь їх не влаштовував, тому що був «любезен питию многому» і приймав рішення, не порадившись з боярами («і думы не любяшеть с мужами своїми»). Уже одним тим, що князь зневажав боярську думу, він був поганим, і п'яничка, і гуляка, і розпусник. Протистояння князя і боярської опозиції закінчилося тим, що Володимир, прихопивши золото, срібло та сім'ю втік до Угорщини.

Сусіднім із галицькою землею міцним південно-західним руським князівством було князівство Волинське. Воно займало верхів'я Прип'яті, верхів'я та середні течії Західного Бугу, Стиру та Горені. На заході волинські землі межували з Польщею, на півночі — з литовським племенем ятвягів, на сході — з Чорною Руссю, Турово-Пінським і Київським князівствами, а на півдні — з Галичиною. Найбільшими були міста: Володимир, Берестея (Брест), Дорогочин, Белз, Луцьк.

Волинська земля відокремилась від Києва в середині ХІІ ст. Вона стала родовою вотчиною нащадків великого київського князя Ізяслава

34

Мстиславича. На відміну від галицької землі на Волині утворилось велике князівське господарство. Боярське землеволодіння зростало за рахунок княжих дарів. Волинські князі, користуючись підтримкою місцевого боярства, проводили активну боротьбу за розширення свого князівства.

ла більшість українських земель і простягалася від Карпат до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недарма літописець називав Романа великим

князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літопису вжито стосовно нього. Цей титул, пере-

кладений з грецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після завоювання Кон-

Автор літопису пише про те, що великий князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись... переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...».

У внутрішній політиці князь опирався на середні верстви населення, намагаючись побороти боярську анархію. Багато бояр він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Князь Роман зробив два успішних походи проти половців (1201—1202 рр. і 1203—1204 рр.), в результаті яких його війська розбили ворогів і визволили велику кількість полонених. У 1203 р. Роман захопив Київ. Він також підкорив князів чернігівських, приєднав до своїх володінь Переяславщину і Київщину. Таким чином, територія майже усієї південно-західної Русі опинилась під владою Романа Мстиславовича і була включена до складу Галицько-Волинської

У зовнішній політиці Роман відновив добрі взаємини з Угорщиною, Візантією, Німеччиною. Щоб захистити українські князівства він провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом з тим заглибившись далеко на захід та на північ — на польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті. У 1205 р. Роман загинув під Завихвостом над Віслою,

Утворення Галицько-Волинського князівства та його значення в історії українського народу

У 1199 р. Волинське і Галицьке князівства об'єднались в єдину Галицько-Волинську державу під владою волинського князя Романа Мстиславича. Могутня держава з центром у Володимирі охоплюва-

стантинополя хрестоносцями.

держави.

35

потрапивши в польську засідку. Після його смерті величезне і могутнє державне утворення розпалося, проіснувавши всього шість років. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких та волинських земель. Скориставшись з малолітства синів Романа,— Данила та Василька — підвела голову боярська олігархія. Боярство Володимира-Волинського хотіло залишити на княжіння вдову Романа з дітьми, але галицькі бояри були проти цього і запросили на престол синів Ігоря Святославовича Чернігівського. Княгиня з дітьми вимушена була втекти до Польщі.

Невдовзі Галицько-Волинське князівство розпалося на декілька уділів, що дало можливість Угорщині завоювати його. Князі Ігоревичі, які не мали коріння і опори в галицьких землях, робили все, щоб утриматися при владі. Головним заходом їхньої боротьби за владу стали масові репресії. Літописець пише, що вони вбили 500 знатних бояр, чим ще більше посилили позиції прибічників вигнаної княгині.

У 1211 році бояри урочисто проголосили новим князем десятирічного сина Романа — Данила. Князів Ігоревичів бояри повісили, «месті ради».

Невдовзі боярам набридла і княгиня, і її сини. Знову почались боярські чвари та іноземна інтервенція.

Тільки у 1221 році Данило став князем Волинським, і аж у 1234 році йому вдалося взяти Галич.

У 1238 році Данило зумів повністю відновити єдність Галицько-Волинської держави. Йому вдалося перемогти об'єднані сили угорських, польських феодалів і місцевого галицького боярства. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набула характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі верстви населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали «містичі» — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші); які були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів істотне значення мала і позиція селян-общин-ників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а надії на «доброго князя» уже на той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія. В пошу

36

ках нової, більш надійної опори, Данило вирішив скликати «віче отроков», служилих воїнів, молодших членів дружини, які стали прообразом майбутнього дворянства, що вірою і правдою служило князю і підтримувало його.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах був «двірський». Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прагнучи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід інших країн. Так, деякі посади при дворі Данила Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії (печатник) і західних сусідів (стольник, сідельничий).

Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237—1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.

з Чінгізханом вдерлися у причорноморські степи. Проти них була створена коаліція половців і руських князів, у якій був і князь Данило. Під проводом Мстислава Удалого ці об'єднані сили зустріли татаро-мон-голів у 1223 році на річці Калці. У запеклому затяжному бою княже військо після втечі половців було розгромлене, а багато князів загину-

ло. Після перемоги над руськими дружинами татаро-монголи поверну-

лися до Азії.

Друга хвиля їхнього наступу на землі руських князівств почалася у 1237 році, а весною 1239 році татарська орда рушила на Україну. Мон-голо-татарське військо під проводом хана Батия спустошило Переяславщину та Чернігівщину і після запеклого бою зайняло Київ. Боротьба за Київ продовжувалася 10 тижнів, рівно стільки татари штурмували місто. Вдень і вночі розбивали татари міські укріплення. Недалеко від Лядських воріт їм вдалося зруйнувати стіни. І тоді захисники міста на чолі з воєводою Дмитром вийшли на розбиті стіни, намагаючись зупинити ворога і не впустити його в місто. Киянам не вдалося стримати ворога і татари оволоділи міськими укріпленнями, але захисники продовжували обороняти місто. В стислий строк їм вдалося збудувати нову лінію укріплень навколо Десятинної церкви. Багато людей шукали

Боротьба руських князівств з іноземними загарбниками. Князівства південно-західної Русі під ярмом Золотої Орди

На початку ХІІІ ст. Україні та іншим руським землям почали загрожувати нові вороги з Азії — татаро-монголи. Це були татарські орди, які вийшли з Монголії на початку ХІІІ ст. Підкоривши сусідні народи, у 1222 р., татаро-монголи на чолі

37

захисту в самій церкві. Але стіни церкви не витримали такої кількості людей і завалились, поховавши під руїнами тисячі киян. Ця страшна подія остаточно підірвала дух захисників міста і вони не змогли втримати останнього могутнього натиску монголів. Увечері 6 грудня 1240 року загарбники повністю оволоділи містом. Київ був зруйнований, а людей, за словами літописця, «от мала до велика все убита мечем». Захопивши Київ, кочівники рушили на галицько-волинські землі, знищуючи на своєму шляху міста і села. Були зруйновані Володимир та Галич.

Кочівники, наступаючи далі на захід і південний захід, перейшли через Карпати. Але 9 квітня 1241 року біля міста Лігніц татари зазнали поразки від польських та німецьких лицарів. Поразка змусила їх повернути назад. В пониззі Волги вони заснували державу — Золоту Орду з центром у місті Сарай.

Татари встановили своє панування над слов'янськими, в тому числі і українськими, землями, так зване «іго», яке полягало в тому, що населення платило татарам данину, а князі змушені були їздити до Золотої Орди по «ярлик» (грамоту на княжіння).

Галицько-Волинське князівство внаслідок навали Батия зазнало значних руйнувань, але воно залишилось найміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Але на початку 1246 року він змушений був поїхати до Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши таким чином свою залежність від золотоор-динського хана.

Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. Подальша діяльність князя Данила свідчить про те, що він визнав себе залежним від монголо-татар лиш на деякий час. Після повернення з Орди він почав ретельно готуватися до боротьби з загарбниками, збирати сили. Передусім він будував нові міста і розширював та укріплював старі. У 1250 році було побудоване місто, яке Данило назвав на честь свого сина Лева Львовом. Готуючись до боротьби з татаро-монголами, Данило будував укріплення на Поділлі, Волині, Київщині, карав «татарських людей» — тих, що співпрацювали з татаро-монголами. Основним союзником Данила Романовича в боротьбі проти Золотої Орди став во-лодимиро-суздальський князь Андрій Ярославич, молодший брат Олександра Невського. У 1251 році між ними був укладений воєнний союз, який в свою чергу закріплювався шлюбом між князем Андрієм і дочкою Данила. Союз двох могутніх князів налякав монголо-татар і вони вислали проти володимиро-суздальського князя велике військо. Напад ординців був таким несподіваним, що Данило не встиг вчасно прийти на допомогу своєму зятеві і втратив свого єдиного союзника.

38

Данило готував антитатарську коаліцію, до якої спробував залучити Папу Римського Інокентія ІУ, угорського короля, польських і литовських князів. Він прийняв від Папи Римського королівську корону і у 1253 р. став першим українським королем. Але ідея «хрестового походу» не знайшла підтримки Європі і не мала реальних наслідків. Проте Данило не впав у відчай і продовжував боротьбу з татарами. З кінця 1254 року він перейшов до рішучих дій проти ординських військ і наніс їм ряд поразок протягом 1256—1257 рр. Це були перші перемоги руських військ над монголо-татарами.

Золотоординський хан вирішив покарати бунтівного князя і відновити залежність Галицько-Волинського князівства від Орди. У 1258 році на землі князівства увірвалось величезне військо на чолі з досвідченим полководцем Бурундеєм. Західноєвропейські сусіди відмовились надати допомогу Данилові. 1259 р. Данило змушений був підкоритися Орді, знищити укріплення і відмовитися від антитатарських планів.

Тонкий дипломат і полководець, здібний державний муж Данило належить до визначних правителів України. На короткий час Данило відновив традицію київських князів. Під час усього періоду правління (1238—1264) він керував державою спільно зі своїм братом Васильком, князем Волині.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (після тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою від Папи Інокентія ІУ королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогочин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого часу розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогочинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, Папа враховував реальні факти. Стосунки галицько-волинського князя з Римом мали переважно політичний характер, однак Папа не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди. Взаємини Данила з Римом не завершилися стійким союзом.

Наступником Данила на Галицькому престолі став його син Лев (1264—1301 рр.). Йому вдалося розширити територію держави шляхом приєднання частини Закарпаття з Мукачевим і Люблінську землю. Таких широких кордонів, як за часів Лева, Галицька держава не мала. Літописець говорить про Лева як про талановитого і енергійного правителя, який зумів зосередити у своїх руках усю повноту влади в князівстві,

39

а також налагодити стосунки з сусідами як на Сході, так і на Заході. Незважаючи на те, що Лев змушений був визнати над собою владу Золотої Орди, йому вдалося звести свою залежність від татар до мінімуму. Лев підтримував зв'язки з Німецьким орденом, з Угорщиною, Чехією, Польщею, Литвою. На Волині княжив брат Данила Василь, а після смерті Василя — його син Володимир (1270—1289 рр.), який відзначався тим, що дуже неохоче брав участь у війнах і віддавав перевагу мирним справам — займався літературою і мистецтвом. За часів його правління на території князівства були побудовані нові міста, замки та укріплення для оборони проти Литви.

Після смерті Лева єдиним правителем Галицько-Волинської держави став його син Юрій, який у 1303 році створив окрему незалежну від інших галицьку митрополію. Дозвіл Константинопольського патріарха на утворення власної митрополії означав визнання міцної позиції князівства, його сили і могутності.

Останніми нащадками роду Романовичів були сини Юрія — Андрій і Лев. Після них влада перейшла до мазовецького князя Болеслава.

і постійну загрозу з боку половців і монголо-татар, в давньоруській культурі того часу спостерігались нові досягнення і успіхи. За своїм змістом вона стала більш демократичною: до культурного життя залучалися нові території, міста і суспільні стани. Так, замовниками культових споруд, монументальних розписів і дорогоцінних ювелірних виробів все частіше стали заможні представники посадського люду зі своїми поглядами і смаками.

Розвиток давньоруської архітектури у ХІІ—ХУІІІ ст.— яскравий приклад того, як під впливом місцевих умов поступово змінювались і переосмислювались візантійські схеми і виникали нові архітектурні форми та рішення. Економічне і політичне зростання міст, значна частина яких стала головними містами удільних князівств, сприяла значному розвитку будівництва культових і громадських споруд в Києві, Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі та інших містах. В удільних князівствах з'явились архітектурні школи зі своїми місцевими особливостями. Розміри храмів зменшились, спростилась їх конструкція, зовнішнє і внутрішнє оздоблення. У ХІІ ст. стала розповсюдженою порядкова техніка кладки з цегли — в Подніпров'ї, білого каменю — в Галицьких землях. Стала застосовуватись нова декорація фасадів з пілястрами, напівколонка-ми, аркатурними поясами і так званим поребриком. У ХІІ ст. в Подніпров'ї з'являється київська, чернігівська і переяславська ар

Культура стародавньої Русі періоду феодальної роздробленості

У ХІІ — першій половині ХІІІ ст. розвиток давньоруської культури відбувався в складних умовах феодальної розробленості Русі. Але, не дивлячись на усобиці

40

хітектурні школи, пов'язані між собою єдиними стилістичними особливостями. Найбільш відомими пам'ятниками київської архітектурної школи ХІІ ст. є церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (після 1146 р.), Василівська (1183 р.) в Києві та Юр'ївська в Ка-неві (1144 р.).

Численними будовами у ХІІ ст. збагатився Чернігів. До пам'ятників місцевої архітектурної школи, що збереглися до нашого часу, належать Борисоглібський собор і Успенський собор Єлецького монастиря. Інтер'єр давньоруських палаців і храмів прикрашали мозаїкою, фресками, мозаїчними підлогами та різноманітними виробами прикладного мистецтва. Важливою особливістю тематики розпису храмів стала поява нового іконографічного сюжету «Страшний суд», що було тісно пов'язано з загостренням соціальних протиріч на Русі у ХІІ—ХІІІ ст.

Вироби прикладного мистецтва використовували не тільки як прикраси. Вони часто виконували роль амулетів-оберегів і повинні були захищати своїх власників від злих сил природи. Таке ж значення мали магічні орнаменти на багатьох виробах ювелірного мистецтва та побуту.

В період феодальної роздробленості значно змінився характер давньоруського літопису, виникли нові центри літописання в Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському. В багатому Видубицько-му монастирі, який знаходився біля Києва, була, очевидно, ціла історична бібліотека, яка складалась з рукописних літописів. Користуючись цією бібліотекою вчений ігумен цього монастиря Моїсей створив виключно цікаву історичну працю з руської історії ХІІ століття — Київський літопис. Під рукою літописця були літописи різних князів з різних земель, що дало авторові можливість зображувати події з різних точок зору і давати подіям максимально об'єктивну оцінку. З'явились нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові княжі літописи, жит-тєписання князів, повісті про княжі злочини тощо. Таким чином, можна зробити висновок, що руська література ХІІ—ХІІІ ст. не обмежувалась одним лише літописанням, а була різноманітною, і, скоріше за все, великою за кількістю, але, до наших часів, через численні татарські погроми руських міст, збереглась лише незначна її частина.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії.

Великого значення набувала освіта і книгописання.

Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича — книжника і філософа, якого «не було у всій землі, і після нього не буде». Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам'я-нець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій,

41

Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці пе-регородчастої емалі (її літопис називає фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.

Літопис, який прийнято називати Галицько-Волинським, складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі в основному з метою звеличення політи -ки Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він — «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить в літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути».

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основному вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Василь-ковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова про закон і благодать» митрополита київського Іларіона. У літописі згадані і частково переказані окремі «слави» — величальні пісні, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших елементів української народнопоетичної творчості.

Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (у реконструкції) володи-мирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, широко стали застосовуватись у будівлях різьблені орнаменти. В одному лише Галичі відоме розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд.

Місцевий іконопис розвивався на галицько-волинських землях під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері Одигітрії кінця ХІІІ—ХІУ ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, популярна в Польщі, у ХІУ ст. була вивезена з Галичини. Галицьке образотворче мистецтво ХІУ ст. гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієбор-ця на чорному коні (з с. Станилів поблизу м. Дрогобича, зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). В ній немає

42

нічого зайвого. Ритм ліній і чітко обмежених кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задумові: створити образ безстрашного воїна, вірного обов'язкові.

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами інших народів. Протягом століть у тяжкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українського народу.

***

Після смерті князя Данила, з правлінням його нащадків, почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства, хоча деякий час місцевим князям вдавалось зберегти єдину державу і політичний вплив в Європі.

Уже в середині ХІУ ст. польські феодали захопили Галичину і частину Західної Волині. Інша частина Волині перейшла у володіння князів литовської династії Гедимінів. Північна Буковина опинилась під владою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини.

Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава. Роль Галицько-Волинського князівства надзвичайно велика. Воно об'єднало близько 90 відсотків української території, охороняло Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі та інших сусідніх держав, які зазіхали на благодатні українські землі. Галицько-Волинське князівство відкрило широкий шлях західноєвропейському культурному впливу на Україну, зберігаючи при цьому кращі традиції української національної культури.

Після занепаду Києва саме Галицько-Волинське князівство понад століття зберігало державну організацію на українських землях і фактично було головним політичним центром усієї України.

Оцените книгу: Проголосовало: 2 Рейтинг: 7

 

Комментарии:

Комментарий добавил: Дашуся
Дата: 2014-03-20

Пикольно, но можно было бы и покороче написать...

Комментарий добавил: Люська
Дата: 2013-01-05

Здорово.Умнички!

Комментарий добавил: Зая
Дата: 2013-01-05

Супер!Вообще клас

Комментарий добавил: Mary
Дата: 2012-12-24

Справді незрозуміло...

Комментарий добавил: Руслана
Дата: 2012-12-24

здорово, но не понятно...

Добавление комментария: